Прогулянка вулицею вчителя та друга

 

«26 липня 2024 року розпорядженням Голови Одеської ОВА колишня вулиця Віри Інбер перейменована на вулицю Володимира Рутківського».

(з Вікіпедії)

    Є люди, які, хоч і покидають нас, але залишаються з нами. Вони живуть всередині нас. Колись я назвав цю людину «Поворотною Людиною».

    Скільки б років не пройшло з моменту, коли вони пішли з життя, нам завжди буде їх бракувати. Такі вже ми є.

    У травні я був у парку Шевченка. Ноги самі понесли мене сюди — на тиху затишну вулицю, що веде до міського пляжу. Мозок одесита мимоволі перелічив усі її назви: Купальний, Стурдзовський, Вери Інбер, а з 2024 року офіційно Володимира Рутківського.

 

    Скажу чесно — вулиця не найдовша в нашому місті. На ній не дуже багато будинків. Якщо вірити ШІ Джеміні (а вона досить часто помиляється і сама цього не приховує) — всього 15–17 будинків. Та й перехожих на ній не дуже багато. Точніше, багато людей там буває в курортний сезон — адже це дорога до пляжу.

Діалог в аптеці

 

Діалог в аптеці

(с) Олексій Надемлінський

 an61@ukr.net 

    У мене сталося те, що коротко називається — радикуліт. Треба сказати, що моя спина знайома з ним вже чверть століття.

    Звісно, спочатку я ходив по лікарських кабінетах. А потім, як то зазвичай буває, просто звик до болячки й автоматично виробився у мене свій особистий протокол лікування. Розтирання, прогрівання… ну й таблетки… назви не називаю з відомих причин… але якщо не допомагає, то ін’єкція у філейну частину.

    ...Заходжу до аптеки — поповнити свій запас таблеток. У черзі — одна людина. Жінка. Молодша за мене. Обговорює з фармацевтом переваги та недоліки двох видів свічок від геморою. І все не може визначитися. Моя покійна бабуся Паша, яка висловлювалася на мертвій нині одеській мові. Сказала б: «Як корову купують».

    Якщо хтось не знає (і дай Боже, не знати), що радикуліт має особливість — інколи в найнесподіванішій позі біль раптово зникає. І відчуття схожі на нірвану. І ти боїшся змінити позу — аби тільки  біль та бісова не повернулася.

«Три поляки, грузин та собака»

 

«Три поляки, грузин та собака»

 

(с) Олексій Надемлінський

 an61@ukr.net 

 

Погляд на серіал через 55 років

 

    Спогади дитинства тримають міцно.

    Одне з таких моїх спогадів - спогади про польський серіал «Чотири танкісти та собака». Це був один з небагатьох стимулів, здатних загнати додому з двору дітлахів у дні літніх канікул. Коли серіал показували по телевізору, двори просто-напросто вимирали.

    За популярністю його можна порівняти хіба що з сучасним «Гаррі Поттером».

    Треба сказати, що наше захоплення часом викликало роздратування у дорослих. «Пішли б краще погуляли, а не сиділи перед цим ящиком», - бурчали вони. Сказати по правді, телевізор мого дитинства дійсно був схожий на ящик. До того ж чорно-білий і, природно, без пульта, без інтернету і без багато чого іншого.

    Але повернемося до серіалу.

    Оскільки серіал був польським, то головними героями були три поляки, грузин (невідомо яким чином затісався він в польську армію) і вівчарка Шарик.

Самурай та бритва

 

(с) Олексій Надемлінський 

 an61@ukr.net 

Самурай та бритва

 

 

 

    Жив був один самурай. Старий, навіть можна сказати, що дуже старий самурай. Скільки він прожив на цьому світі, ніхто не знає. А може знає, але не говорить.

    І оскільки (і це знає будь-який п'ятикласник) у кожного самурая немає мети, а є тільки шлях, то і блукав той самурай багато років по білому світу як неприкаяний.

    Але крім історії з шляхом і метою, будь-який п'ятикласник також знає, що самураю належить меч. Але з мечем у нашого героя казус вийшов. Чи то десь на переході забрали у самурая його меч, чи то десь на кордоні митники конфіскували його колючо-ріжучу зброю. Деякі навіть
стверджують, що ті митники досі сперечаються - чи зараховувати самурайський меч до меча, чи це все-таки шабля.

    Втім, ніхто толком нічого сказати не може.

    Факт залишається фактом: самурай блукав без зброї, занурений у свої невеселі думки. Довго йшов самурай, поки не зустрів Старого. Якщо самурай був старим і навіть дуже старим, то Старий однозначно був древнім, може бути навіть дуже древнім.

    - Залишився без меча? - запитав Старець.

    Самурай тільки зітхнув.

    Старець продовжував:

    - Все змінюється в цьому світі. І щоб зрозуміти цей світ, метушитися не варто. Я теж, коли був молодим, метушився: дивився, як ростуть дерева, поки не зрозумів, що метушитися не варто.

    Старець помовчав і додав:

    - Ось і тобі час змінюватися.

    І простягнув бритву. Звичайну бритву. Втім, ні - не зовсім звичайну. Справа в тому, що на той час, коли трапилася ця історія, дана конструкція бритви безнадійно застаріла, і голитися нею наважився б хіба що людина, яка відчувала гостру нестачу адреналіну в крові.

    Проте, Самурай взяв бритву і відкрив її. На лезі був витравлений напис «Бритва Оккама».

    - Акама? Це та, що в префектурі Фукуока? - запитав Самурай. 

«Симпатично, але це Фотошоп!»

 

«Симпатично, але це Фотошоп!»

 

(с) Олексій Надемлінський 

 an61@ukr.net 

    Начебто я живу вже досить довго і пора б перестати дивуватися людським... як би це м'якше сказати... дивацтвам. Але ні — не перестаю дивуватися.

    У мене є акаунт на Фейсбуці. Нічого серйозного — смішні фото, карикатури, анекдоти, демотиватори... Так я розважаюся. Розважаю інших та й сам розважаюся.

    Звісно, авторських матеріалів там зовсім небагато, в основному я ділюся на своїй сторінці дотепними знахідками в Інтернеті.

    Але періодично трапляються коментарі, від яких реально стає страшно. Я навіть не кажу про індивідуумів з апендиксом замість почуття гумору, які просять розповісти «що смішного в цьому анекдоті». 

Краплі сонця

 

Краплі сонця

(с) Олексій Надемлінський 

 an61@ukr.net 

Так побачив мою фотографію ШІ. Нічого казати не буду - просто оригінальну фотографію розміщу наприкінці тесту.

 

    Прозаїку важко розмовляти з поетом: мізки у нас по-різному влаштовані. Так ось, волею випадку я - прозаїк, дружу з поетом. Треба сказати, я намагаюся будь-якому явищу знайти пояснення простіше, а товариш мій все мандрує в пошуку фрази пофігуристішої, ,більш вишуканої.

    Зустрілися ми якось раз.

    Говорили багато про що і між справою товариш мій несподівано запитав:

    - Як тобі назва «Краплі сонця»?

    Я знизав плечима: назва як назва. Але товариш вчепився в мене мертвою хваткою. Скажи, мовляв, що перше тобі спало на думку.

    Я спробував віджартуватися:

    - Коньяк можна було б і не так пафосно назвати.

    Товариш мій чомусь зрадів, щось там записав на шматочку паперу (щось, напевно, дуже поетичне.) Ми розійшлися - кожен у своїх справах.

    Я не знаю, про що думав мій товариш, а мені не давала спокою думка - чому я краплями сонця назвав коньяк?

    Довелося покопатися у своїй пам'яті, відмотати назад понад три десятки років і згадати...

 

Той травень, коли акації помилилися

 

 

 

(с) Олексій Надемлінський

 an61@ukr.net 

 

Той травень, коли акації помилилися

    До народних прикмет можна ставитися по-різному. Зазвичай прикмета про погоду - привід для розмови, для безпечної розмови. Тільки й усього.

    Але є прикмети, які не підлягають сумніву. Цим прикметам вірять на всі сто. Однією з таких належала прикмета про цвітіння акації.

    Скільки себе пам'ятаю, стільки я знав цю одеську прикмету: зацвіла акація - почалося літо!

    У травні 2025 року акація зацвіла в перших числах місяця. Одесити раділи: літо буде раннім!

    Але - не тут-то було! 

Зустріч з паном Сталіним

 

Карикатура взята з відкритих джерел.

(с) Олексій Надемлінський

 an61@ukr.net 

 

 Зустріч з паном Сталіним

 

    Чого тільки не траплялося в «лихі дев'яності»... 

    Сьогодні вже потрібно, ймовірно, написати, що маються на увазі 90-ті роки двадцятого століття. Час же тече швидко.

    У 1991 році звичне життя завалилося. Утім, те, що всі сприймали «як життя», найбільше нагадувало перебування в армійському чоботі: в об'ємі якось тепло, хоч і темно, і душно, і запах не дуже-то, але якось жити можна. Держава не дуже-то давала свободи, але і з голоду померти не давала.
     А тут раптом держава загинула, і крутись, громадянине, як хочеш. Ось ми й крутилися. Наша маленька компанія, яка виникла з працівників відділу програмування покійного державного заводу, хапалася за будь-яку роботу, що несла перспективу отримання хоч якихось грошей.

Істина на дні

 

(с) Олексій Надемлінський

 an61@ukr.net 

Істина на дні

(майже філософський трактат)

    Почалося це давно - на початку середини минулого століття в неіснуючій нині країні. Країна та взялася будувати щось, але як воно - це щось - виглядатиме, всі слабо собі уявляли. Утім, багато інших речей у цій країні взагалі не піддавалося жодній логіці.

    Я, наприклад, навіть вже зараз не можу зрозуміти: навіщо потрібно було на своїх піонерських збіговиськах то вносити прапор, то виносити його. І все це під істеричний гуркіт барабанів. Невже не можна було раз і назавжди та - один раз тихенько винести (або внести його)? І забути про цю «проблему» і в час, що звільнився, зайнятися чимось більш конструктивним?

    Деякі догми взагалі йшли врозріз з законами елементарної логіки. Наприклад: «Вчення М. всесильне, тому що воно правильне». А чому тоді вже не зовсім коротко: «Я правий, бо розумний»?

    Дивно, як дорослі люди не помічали абсурдності навколишнього. А втім, може помітити це їм заважав шум? Барабанів, наприклад.

    Будували щось, ну да ладно.

Псевдоніми вулиць

 

 

  Фото з відкритих джерел

Псевдоніми вулиць

 

(с) Олексій Надемлінський

 an61@ukr.net 

 

    2025 рік. Одеса переживає чергове перейменування вулиць. 

    За 60 з гаком років, що я живу в цьому місті, до такого можна було б і звикнути. Скажімо, жив я на вулиці Свердлова, а тепер живу на вулиці Канатній. І при цьому фізично адреси не змінював. Утім, до того, як стати Свердлова, вулиця ця була теж Канатною.  

    А працюю я на вулиці Катерининській. А вже ця вулиця змінювала назви стільки разів, що одразу все й не згадати.

    Іду я на роботу, а тут зупиняє мене жінка... набагато старша за мене і просто запитує:

    - А яка це вулиця?

Червоне світло світлофора

 

Червоне світло світлофора

(с) Олексій Надемлінський

 an61@ukr.net 

 

    Гумор і жарти воєнного часу значно відрізняються від мирних жартів.

    А воєнні будні навіть у тилу відрізняються від мирних буднів. Але вихідні дні воєнного часу все ж відрізняються від буденних днів того ж часу.

    У всякому разі вранці у вихідні дні у тилу у містах на вулицях менше людей.

    Ось й того суботнього ранку я вийшов рано з дому в магазин. Вулиці були порожні. У будні ці вулиці забиті автомобілями. А того ранку вони були зовсім порожні. Та що там автомобілі - людей майже не було.

Автограф учениці

 

(с) Олексій Надемлінський

an61@ukr.net 

    Автограф учениці

 

 ...Я не кажу про всіх письменників, я кажу про себе...

    31 жовтня - день пам'яті українського класика дитячої літератури Володимира Григоровича Рутківського. Крім усього іншого він ще довгий час був моїм вчителем і старшим другом.

    Але так уже сталося, що 31 жовтня 2024 року сталася ще одна подія в моєму житті. Так склалися зірки на небі, що цього дня я отримав подарунок. Подарунок не зовсім звичайний.

    ...Моя літературна учениця подарувала мені один з авторських примірників своєї дебютної повісті. Я вже писав про ученицю та про її книжку, але одна річ знати, що книжка вийшла десь у видавництві, а інша - узяти її до рук, розкрити і вдихнути аромат свіжої друкарської фарби.

    А про автограф з дуже теплими і зворушливими словами я навіть не кажу.

 

 

Четвірка з математики

 

 

Четвірка з математики

(с) Олексій Надемлінський

 an61@ukr.net 

 

    До шостого класу математика мені подобалася.

    А потім сталася та сама контрольна з математики. За неї я отримав четвірку. І не було б нічого страшного в тій четвірці, якби не причина через що мені її поставили.

    А вліпили мені її через те, що я вирішив зовсім іншим методом, відмінним від того, що показувала вчителька. Кількість дій, до речі, у моєму варіанті розв'язання була така сама, що й у вчительському методі.

    Батько зазвичай не надавав моїм оцінкам якоїсь особливої уваги, але тут він просто подивився в мій зошит та фиркнув. А потім сів за стіл і своєю рукою написав у моєму зошиті три різні варіанти розв'язання тої задачі. 

Будинок Профспілок

 

(с) Олексій Надемлінський

 an61@ukr.net 

    Усе життя - а це понад шість десятків років - я прожив в Одесі. Сміливо можу говорити, що я одесит у третьому поколінні. Відмітна риса одеситів - толерантність. Але є деякі речі, де одеська толерантність закінчується.

    Для мене такою "червоною рискою" є словосполучення - Будинок профспілок. Ні, я не про події 2 травня 2014 року. Коли я чую "Будинок профспілок", я починаю відчувати те, що, ймовірно, відчували одесити сто років тому, коли більшовики перейменували Дерибасівську на вулицю Лассаля.

Дитячі письменники завжди такі... дитячі

 

    У лютому 2024 року дитячі письменники зустрілися в Універсальному читальному залі КУ ЦМБС для дітей міста Одеса. Я писав про це на сторінках блогу вищезгаданого блогу. Але... по-перше, я писав його в рамках моїх службових обов'язків. По-друге, що випливає з "по-перше" - я був затиснутий умовами цих самих обов'язків: кількістю фотографій та іншими умовностями.

    А тому я розміщую ту саму інформацію, тільки в більш розширеному вигляді.

 

Дещо про ковбасу та сусіда

 

І.Айвазовський "Корабель допомоги"

Текст

(с) Олексій Надемлінський

 an61@ukr.net 

    Не так давно в одній з груп Фейсбуку було розміщено такий ось пост:

    "Микола отримує свою тушонку, спасибі американським фермерам. Історичні фантоми. Плакат часів другої світової."

    Я не втримався і прокоментував його:

    "А потім вони тушонки нажерлися і стали бикувати. Бикували доти, доки знову на оголодали і тоді прийшла черга курячих ніжок. Тепер знову бикують..."

   Коментар викликав досить бурхливу реакцію. Під час обговорення з'ясувалося, що опубліковано плакат не повністю, а тільки його частину. Утім, суті справи це не змінює. Один із ключів до тієї "загадкової душі", що мешкає "за поребриком", прихований саме в цій рисі. Я покопався у своїй пам'яті, а потім і в Інтернеті. 

Українська книга бібліотекам Херсонщини

     Рівно тиждень тому закінчилася акція зі збору книжок для Херсонських бібліотек, які постраждали від російської агресії. Не хочеться повторювати хрестоматійну істину про те, що буває коли палять книжки - це загальновідомо. 

    Акція, як і належить, закінчилася передачею книг. 

     Оскільки я взяв участь в акції, то мене було запрошено на заключні збори. Загалом вдалося зібрати 1558 книжок. Далі просто фотозвіт.

 

 

 

 

 

Спогади про гречку

 

(с) Олексій Надемлінський 

 an61@ukr.net 

 

    Згадався діалог із мого дитинства. Діалог цей повторювався не один раз.

    ... Кінець 60-х років минулого століття.

    Бабуся запитує:

    - Льошо, хочеш на обід гречаної каші?

    - Ні! - відповідав я. 

Знову про читання

 

 

 

(с) Олексій Надемлінський 

 an61@ukr.net 

 

 

    Мені часто доводиться чути одне й те саме твердження: люди зараз стали менше читати.

    Оскільки останні щонайменше 26 років я професійно займаюся письменницькою діяльністю, а п'ять років безпосередньо працюю в мережі дитячих бібліотек, то мені теж хотілося б висловитися з цього питання.

    Ствердження це не цілком коректне. З розвитком Інтернету люди стали читати (і писати!) набагато більше. Мережа змінила людство. Спілкування вийшло на інший рівень. Інтернет вбив традиційні ЗМІ. Газети та журнали перетворилися на збиткові підприємства. Інтернет значно потіснив навіть ТБ. Але це не має прямого стосунку до нашого питання.

    Погоду, новини та багато ще чого ми дізнаємося з Мережі. Скажу більше - енциклопедії теж нині втратили своє значення. Простіше, швидше і зручніше запитати у Гугла, ніж тягати безліч томів і перегортати їх у пошуках інформації.

    Отже, фраза: "люди зараз стали менше читати" має звучати дещо інакше. А саме - "люди зараз стали менше читати книжки". 

Декілька слів про Олександра Гріна

 

 

(с) Олексій Надемлінський 

 an61@ukr.net 

 

 

    Кожна людина у своєму житті відчуває те, що заведено називати нав'язливою думкою. Кажуть, що це нормально. Збреде в голову думка і не відпускає.

    Ось, наприклад, засіла в голові в мене слова про Олександра Гріна. Про останні роки життя письменника пишуть приблизно так: "Грін із дружиною відчайдушно голодували і часто хворіли. Грін намагався полювати на навколишніх птахів із луком і стрілами, але безуспішно."