Ти не брат мені, Каїне!

суббота, 12 марта 2022 г.

Ти не брат мені, Каїне!

ХХІ століття. Нотатки під час війни

Фото з відкритих джерел

Що в них у голові?

Я часто чув це питання від багатьох своїх знайомих. Питання було зрозуміле - що думали громадяни РФ, якщо з такою легкістю пішли зі зброєю в руках вбивати "своїх братів" на чужу територію?

Для себе я знайшов відповідь ще сім років тому. Зрозуміти це важко. Ще важче пояснити. Але я постараюся.

Ми були знайомі з 1968 року - ми навчалися разом із першого по восьмий клас. А останні два роки в одній школі, але у паралельних класах. Я навмисно не називаю його прізвища. Зватиму його Андрійком.

Був хлопчик, як хлопчик - у міру пустотливий, захоплювався малюванням та поезією. Разом ми ходили до літературного гуртка-студії.

Закінчилися шкільні роки. Шляхи наші розійшлися. Я пішов вчитися в інститут, Андрій пішов служити до армії. Згодом ми періодично зустрічалися. При цьому нормально спілкувалися.

Потім була велика перерва.

Зустрілися у соцмережах за кілька десятків років. У мене вийшло вже шість книг, а Андрій закінчив університет і захистив дисертацію. Здавалося б: дитячий письменник і кандидат філософських наук - дві інтелігентні людини, які знайомі з дитинства, повинні легко порозумітися.

Я все життя прожив у рідній Одесі. Андрюшу життя покидала: з Одеси до Петербурга, а потім до Єкатеринбурга. В останньому він і осел остаточно. Якийсь час ми спілкувалися у мережі. Я заплющував очі на деякі моменти у нашому спілкуванні. Зараз ці "моменти" я назвав би великоросійським снобізмом мого однокласника. Загалом я не претендую на особисту святість. Можливо, щось і в мені дратувало Андрієві.

Але коли до тебе ставляться поблажливо як до молодшого брата, це, погодьтеся, трохи напружить.

2014 розставив всі крапки над і.

В очі впадало одне - майже релігійна віра в путіна. Здавалося б, що у "розсудливого" філософа має бути критичне мислення. Наївна я людина! Все, що говорив Андрійко, було справжнісінькою калькою російського телебачення, з сильним нальотом езотерики. Всі мої логічні доводи, що Росія жлобською відкусила Крим, що в Луганську та Донецьку задіяні громадяни РФ типу Гіркіна та Мотороли, упиралися в "їх там немає" і все! Тобто це були солов'ївські думки, запаковані в наукові слова.

Я порадив йому менше дивитись телевізор. У відповідь почув, що в мене самого мозок промито "фашистською пропагандою". Я не став скочуватися до дискусії на рівні торгівлі рибного ряду Привозу і заморозив наше спілкування.

Останню крапку у стосунках поставив трагічний випадок. У Андрійка помер батько, який жив в Одесі. На похорон отця Андрійка не потрапив. По-перше, літаки в Україну не літали, а по-друге, чоловіків призовного віку в Україну не пускали з цілком зрозумілих причин.

Андрій у всьому звинувачував уряд України. Я не стримався і помітив, що те, що трапилося, - прямий наслідок політики путіна. Андрій зірвався: що особисто тобі поганого зробив Путін? Я зрозумів марність подальшого спілкування. Розмовляти з людиною, яка тебе не чує – марна справа.

Ми стали зовсім різними.

У соцмережах я послав Андрійку в бан. Довічний. І у реалі теж. Надії, що такі Андрійко щось зрозуміють у мене не залишилося.

А зрозуміти росіян українцям дуже важко. Адже складно вільній людині зрозуміти раба. І не просто раба, а раба добровільного.

Олексій Надемлінський

дитячий письменник