Майже шістдесят один, або Галопом по власній біографії...

воскресенье, 6 марта 2022 г.

Майже шістдесят один, або Галопом по власній біографії...

ХХІ століття. Нотатки під час війни

Фото Інни Іщук

Майже стільки мені років. Якщо точніше, то до цієї дати мені півтора місяці. Шістдесят один – багато це чи мало? І багато, і мало.

Моє життя пройшло на тлі не дуже спокійних історичних подій.

Народився я 15 квітня 1961 року в Одесі.

У цей час у світі: Гагарін у космосі, операція у затоці Качінос, мітинги «Руки геть від Куби». До трьох років жив у країні, якою командував Микита Хрущов. Я його, звичайно, не пам'ятаю, але старші розповідали: черевик в ООН, кукурудза та висловлювання на кшталт «Нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі» або обіцянка у 1980 році «показати останнього попа по телевізору». До речі, телевізор у квартирі був дивиною. Сусіди ходили у гості «на телевізор»!

Пам'ятаю себе років із двох. Пам'ятаю мало – грубку, яку треба топити дровами та вугіллям, комунальну квартиру, керогази та примуси, на яких готували їжу.

Країну очолив Брежнєв. Поступово життя налагоджувалося. Комуналку нашу розселили, провели у квартиру газ. Стали масово з'являтися холодильники та телевізори. (До цього вони були у одиниць)

Перший клас, добрий дідусь Ленін, піонери, барабан, прапор внести - прапор винести, «Будь готовий!». Дитячі мрії, дрібні – жуйка та пепсі-кола, великі – собака.

Брежнєв – об'єкт анекдотів. Над ним посміювалися, але не дуже голосно. Страх був. Літні люди казали, що в порівнянні зі Сталіним Брежнєв - справжній добряк. Щоправда, цензура була. Особливо фільтрувалася західна музика та кіно. Книгам теж діставалося. Ходив «самиздат».

І якщо за платівку гурту Кісс можна було просто вилетіти з комсомолу, що прирівнювалося до вовчого квитка, то за книгу можна було отримати реальний термін.

Комсомол, старші класи.

Бажання писати книги. Вступ до технічного інстітуту. Письменник – працівник пропаганди. А до пропагандистів без партквитка не потрапити. Залишилося одне – йти в інженери та продовжувати тільки мріяти. І писати «в стол».

Студент, аматорський театр, опальний гурт Машина часу…

Війна в Афганістані По телевізору – наші солдати дерева там садять. А в сусідньому дворі ховають знайомого хлопця у закритій труні. І пошепки одне слово: Афганістан. Потім слово скоротилося – Афган.

Обов'язкове вивчення праць класиків марксизму-ленінізму. Усвідомлення того, що комуністи ці праці «вивчали, але не читали». Одним словом, лише конспектували.

1982 рік. Смерть Брежнєва. Пишні похорони. Щоправда, труну з тілом покійного шумно впустили у могилу. Це я спостерігав по телевізору у прямій трансляції. Зараз в Інтернеті купа статей, що все це не так…

Далі – перегони на лафетах. Андропов намагався закрутити гайки. Але це у ноьогоу не дуже виходило. Помер дуже швидко. Його замінив Черненко. Цей помирав онлайн – задихався у мікрофон. Досі складно сказати, навіщо потрібно було призначати людину, яка вмирає, керувати державою. Тоді з'явилася фраза – маразмометри зашкалили.

1985 рік. До влади прийшов Горбачов. Розбудова, прискорення, гласність.

На той час я вже працював інженером. У тій країні інженер – затичка у всі бочки. Коли були потрібні руки для чорнової роботи, то гнали інженерів. Я навчився підмітати вулиці, копати траншеї, збирати капусту та буряки, які потім гноїли в сховищах, і нас періодично відправляли перебирати їх.

В інституті нас вчили непогано, але наші знання нікому не були потрібні, бо слали нас працювати не зовсім за спеціальністю, а тим, хто потрапляв якимось дивом все ж таки працювати за спеціальністю, ці знання ніяк не стикувалися з реальністю.

Я працював на різних посадах, на різних підприємствах. І скрізь одне й те саме. Що ж до побуту, то з кожним роком ставало все гірше і гірше. Зарплати зростали. Ціни стримувала держава. Але від цього не було легше: то одне, то інше пропадало з магазинів і його можна було лише дістати із солідною переплатою.

З'явилися відеомагнітофони. Цензура зачепила ще і відео. Тепер за якесь безневинне «Останнє танго в Парижі» можна було на три роки позбутися волі.

1991 рік. Серпень. «ГКЧП». Переворот. Країна завмерла в очікуванні. Три дні та «союз непорушних» розсипався як картковий будиночок.

Парад сувернітетів.

Виявилось, що ми нікому не потрібні. Кожен відповідає сам за себе. А до цього багато хто був не готовий. Довелося вчитися життю в нових умовах – коли тобі ніхто нічого не нав'язує, але й відповідальність за себе несеш лише ти.

Років через п'ять життя налагодилося. Відповідати за себе багатьом удалося навчитися. Комусь більшою мірою, комусь меншою. Не обійшлося без помилок. Але хтось не помиляється.

З'явилися комп'ютери, мобільні телефони, інтернет. Світ розширився. Він виявився не таким, як нам розповідали.

У мене бажання писати не пропало. Але виявилося, що письменник – не пропагандист. Письменник – це письменник. Написав казку для дітей. Її надрукувало видавництво у Києві. Потім ще одну і ще. В результаті у Києві вийшло шість моїх книг для дітей. Потім ще одна книжка у Львові. Здобув кілька нагород, вступив до НСПУ.

І ось 2022 рік. 24 лютого.

Війна.

Життя розкололося на до війни і після війни.

А зараз – війна. Відчуття таке, що нас знову хочуть загнати до СРСР? А чи хочемо ми того?

Впевнений, що ні.

(с) Олексій Надемлінський