Заметка про колбасу

 

ХХI век. Заметки во время войны

 

Фото взято из открытых источников 

    Есть такое мнение, что война ожесточает людей. Дескать, человек, прошедший войну, грубеет душой и все такое прочее.

    ...Полгода уже длится российско-украинская война. Она, проклятая, прочно вошла в нашу жизнь. Эти шесть месяцев научили нас многому.

    Одесса оказалась в тылу. Нет, моему городу тоже досталось, но не так как, скажем, Николаеву или Харькову.

    Одесситы уже привыкли (звучит, конечно, дико, но это так) к сигналам воздушных тревог и по звуку отличают “прилет” от работы ПВО. И еще много к чему мы привыкли. А еще мы научились определять ребят и девочек, которые были на “передке”. Это трудно сразу объяснить. Они отличаются - словами, взглядом. Иногда даже им не нужно носить форму, чтобы понять: человек “оттуда”.

    ...Я стоял на остановке. Видимо, в работе транспорта произошел сбой. Что ж - такое бывает и в мирное время. 

Комендантська доба

 

 ХХІ століття. Нотатки під час війни

 

    2 травня була довга “комендантська година” - цілу добу. Дозволявся лише короткочасний вигул собак. У мене є собака. З нею я й гуляв. Короткочасно, але чотири рази на добу.

    Було моторошно — вулиці були порожні. Неживі. Зовсім неживі.

    Наступного дня я їхав разом із сусідкою у ліфті. Отакий діалог у нас тоді відбувся.

Анекдот как лакмусовая бумажка

  ХХI век. Заметки во время войны

 Фото из открытых источников

    Война идет уже больше месяца. Снова воздушная тревога. Кажется, это вторая за сегодняшний день. Первая длилась часа два.

    Казалось бы - ситуация не очень располагает к смеху. Но почему-то вспомнилась поговорка: смех - дело серьезное. Тот, кто её придумал, был прав. Заставить человека плакать значительно проще, чем рассмешить. В конце концов, представители всех народов плачут по схожим причинам, тогда как смеются они от разного. Что французу смешно, то бельгийцу обидно.

    ...Собирать анекдоты я начал лет с двенадцати. Потом это коллекционирование стало частью моего характера. Даже частью меня.

    С какого-то времени я заинтересовался особенностями национального юмора. У меня появилось достаточно много друзей и приятелей, которые давно сменили гражданство и добрую часть жизни провели в других странах. Я начал просить их рассказать самый популярный и смешной анекдот страны их проживания. 

Анекдот як лакмусовий папірець

 

 ХХІ століття. Нотатки під час війни

                                 Малюнок Charles Bell, Essays on the anatomy of Wellcome з відкритих джерел

    Війна триває вже понад місяць. Знов повітряна тривога. Здається, це друга за сьогоднішній день. Перша тривала години дві.

    Здавалося б - ситуація не дуже надихає до сміху. Але чомусь згадалася приказка: сміх – справа серйозна. Той, хто її придумав, мав рацію. Змусити людину плакати значно простіше, ніж розсмішити. Зрештою, представники всіх народів плачуть з однакових причин, тоді як вони сміються від різного. Що французу смішно, то бельгійцю прикро.

    ...Збирати анекдоти я почав років з дванадцяти. Згодом це колекціонування стало частиною мого характеру. Навіть частиною мене.

    З якогось часу я зацікавився особливостями національного гумору. У мене з'явилося чимало друзів та приятелів, які давно змінили громадянство та добру частину життя провели в інших країнах. Я почав просити їх розповісти найпопулярніший і найкумедніший анекдот країни їхнього проживання.

Назад в СССР?

 ХХІ век. Заметки во время войны

    Тридцать лет своей жизни я провел в СССР. Поэтому я вполне владею темой. В последнее время появилось много молодых человек, которые с ностальгией рассуждают о вкусном пломбире или замечательном жигулевском пиве. При этом эти люди настолько молоды, что об СССР могут помнить в лучшем случае вкус молока своей матери.

    Так вот, я сейчас постараюсь объяснить, почему я не хочу назад в СССР. 

Назад в СРСР?

 

 ХХІ століття. Нотатки під час війни

    Тридцять років свого життя я провів у СРСР. Тому я цілком володію темою. Останнім часом з'явилося багато молодих людей, які з ностальгією розмірковують про смачний пломбір або чудове жигулівське пиво. При цьому ці люди настільки молоді, що про СРСР можуть пам'ятати, у кращому разі, смак молока своєї матері.

    Так от, я зараз спробую пояснити, чому я не хочу назад в СРСР.

Моя хата с краю

 

  ХХІ век. Заметки во время войны

                                                                                                               Фото Инны Ищук

    Война изменила жизнь каждого человека. Одесса оскалилась противотанковыми ежами. Кто мог, тот ограничил свои передвижения. У меня, например, радиус передвижения в первые дни войны ограничился несколькими кварталами вокруг моего дома.

    Но... постепенно жизнь начала перестраивться (или подстраиваться?).

    Ехал я вчера в маршрутке. Она была непривычно пустой - всего несколько человек.

    Впереди меня сидел колоритный мужчина с экзотической тростью. Окладистая борода, очки. То ли профессор, то ли священник в штатском - такая мысль пронеслась у меня.

    То ли профессор, то ли священник разговаривал по телефону. Поскольку разговор я слышал только с его стороны, то все это превратилось в один монолог. Этот монолог я и постараюсь воспроизвести. 

Моя хата з краю

 

 ХХІ століття. Нотатки під час війни

                                                                                                         Фото Інни Іщук

    Війна змінила життя кожної людини. Одеса вишкірилася протитанковими їжаками. Хто міг, той обмежив свої пересування. У мене, наприклад, радіус пересування у перші дні війни обмежився кількома кварталами навколо мого будинку.

    Але... поступово життя почало перебудовуватися (або підлаштовуватися?).

    Їхав я вчора у маршрутці. Вона була незвично порожньою – лише кілька пасажирів.

    Попереду мене сидів колоритний чоловік із екзотичною тростиною. Борода, окуляри. Чи то професор, чи то священик у цивільному - така думка промайнула в мене.

Я остаюсь

 

  ХХІ век. Заметки во время войны

Фото из открытых источников

    Дни войны спрессовываются в один большой кошмарный день.

    В этот раз воздушная тревога побила все рекорды: три с половиной часа пришлось просидеть в убежище. Бог знает, какие мысли воспоминания приходит в голову в эти моменты. Ведь ты сидишь и ждешь удара с любой стороны. А мозг защищается... воспоминаниями... как мне кажется.

    Вспомнилась моя бабушка, которая воспитала меня. Этническая болгарка, которая воспитывалась в еврейской семье, и записанная в паспорте русской. Пережила и осаду Одессы в 1941 году, и оккупацию, и еще много чего. При этом успела воспитать троих детей. И меня - ее внука.

    Она любила рассказывать мне о своей жизни. Может быть, если бы не ее рассказы, я вряд ли стал бы писать книги. 

Я залишаюсь

 

 ХХІ століття. Нотатки під час війни

 Фото з відкритих джерел

    Дні війни спресовуються в один кошмарний день.

    Цього разу повітряна тривога побила всі рекорди: три з половиною години довелося просидіти у сховище. Бог зна, які думки та спогади спадать на думку в ці моменти. Адже ти сидиш і чекаєш на удар з будь-якого боку. А мозок захищається... спогадами... як мені здається.

    Згадала моя бабуся, яка виховала мене. Етнічна болгарка, яка виховувалась у єврейській сім'ї, та записана у паспорті росіянкою. Пережила і облогу Одеси 1941 року, і окупацію, і ще багато чого. При цьому встигла виховати троє дітей. І мене – її онука.

    Вона любила розповідати мені про своє життя. Може, якби не її розповіді, я навряд чи почав би писати книжки.

Ты не брат мне, Каин!

 

  ХХІ век. Заметки во время войны

Фото из открытых источников

    Что у них в голове?

    Я часто слышал этот вопрос от многих своих знакомых. Вопрос был понятен — что думали граждане РФ, если с такой легкостью пошли с оружием в руках убивать "своих братьев" на чужую территорию?

    Для себя я нашел ответ еще семь лет назад. Понять это тяжело. Еще тяжелее объяснить. Но я постараюсь.

    Мы были знакомы с 1968 года - мы учились вместе с первого по восьмой класс. А последние два года в одной школе, но в параллельных классах. Я намеренно не называю его фамилии. Буду звать его Андрюшей.

    Был мальчик, как мальчик - в меру шаловливый, увлекался рисованием и поэзией. Мы вместе ходили в литературный кружок-студию.

    Закончились школьные годы. Пути наши разошлись. Я пошел учиться в институт, Андрюша ушел служить в армию. Потом мы периодически встречались. При этом нормально общались.

    Потом был большой перерыв. 

Ти не брат мені, Каїне!

 

 ХХІ століття. Нотатки під час війни

 Фото з відкритих джерел

 

    Що в них у голові?

    Я часто чув це питання від багатьох своїх знайомих. Питання було зрозуміле - що думали громадяни РФ, якщо з такою легкістю пішли зі зброєю в руках вбивати "своїх братів" на чужу територію?

    Для себе я знайшов відповідь ще сім років тому. Зрозуміти це важко. Ще важче пояснити. Але я постараюся.

    Ми були знайомі з 1968 року - ми навчалися разом із першого по восьмий клас. А останні два роки в одній школі, але у паралельних класах. Я навмисно не називаю його прізвища. Зватиму його Андрійком.

Война и дети

 

  ХХІ век. Заметки во время войны

 Автор рисунка Ута Каханашвили

 

    На момент написания этих строк в Украине 61 ребенок был убит солдатами российской армии.

    Русские очень гордятся своим писателем Ф. Достоевским. Сразу приходит на ум фраза этого писателя: «Счастье всего мира не стоит одной слезы на щеке невинного ребёнка». А жизнь ребенка? Жизнь ребенка, господа «высокодуховные» росияне?

    Впрочем, взывать к вашей совести бесполезно, ибо этого органа у вас давно нет. Атрофировался.

    ... В далеком 2014 году мне позвонил знакомый журналист.

    - У меня к тебе просьба: выступи перед детьми. Это бежанцы из Луганска. Я еду в центр бежанцев. Могу взять тебя с собой.

    - А я когда-нибудь отказывался выступать перед детьми? - по-одесски ответил я.

Війна та діти

 

 ХХІ століття. Нотатки під час війни

Автор малюнка Ута Каханашвили

    На момент написання цих рядків в Україні 61 дитину було вбито солдатами російської армії.

    Росіяни дуже пишаються своїм письменником Ф. Достоєвським. Відразу спадає на думку фраза цього письменника: «Щастя всього світу не коштує однієї сльози на щоці невинної дитини». А життя дитини? Життя дитини, панове «високодуховні» росіяни?

        Втім, закликати до вашої совісті марно, бо цього органу у вас давно немає. Атрофувався.

    ...У далекому 2014 році мені зателефонував знайомий журналіст.

    - У мене до тебе прохання: виступи перед дітьми. Це біженці із Луганська. Я їду до центру біженців. Можу взяти тебе із собою.

    - А я колись відмовлявся виступати перед дітьми? - по-одеськи відповів я.

Размышления в бомбоубежище

  ХХІ век. Заметки во время войны

                                                                                                         Фото Інни Іщук

    Была объявлена воздушная тревога.

    Я сидел в убежище. Где-то бУхала наша ПВО.

    Почему-то я подумал о том, что российско-украинская война война ускорила многие процессы.

    Вот, к примеру, был принят в 2015 году закон о декоммунизации. Быстро снесли памятники деятелям коммунистического движения, переименовали улицы, но… декоммунизировать мысли, которые напрочь засели в головах у некоторых граждан Украины оказалось не так-то просто.

Роздуми у бомбосховищі

 

 ХХІ століття. Нотатки під час війни

                                                                                                         Фото Інни Іщук

    Було оголошено повітряну тривогу.

    Я сидів у сховищі. Десь бухала наша ППО.

    Чомусь я подумав про те, що російсько-українська війна прискорила багато процесів.

    Ось, наприклад, був прийнят у 2015 році закон про декомунізацію. Швидко знесли пам'ятники діячам комуністичного руху, перейменували вулиці, але... декомунізувати думки, які геть засіли в головах у деяких громадян України, виявилося не так просто.

Майже шістдесят один, або Галопом по власній біографії...

 ХХІ століття. Нотатки під час війни

                                                                                                         Фото Інни Іщук
 

 

    Майже стільки мені років. Якщо точніше, то до цієї дати мені півтора місяці. Шістдесят один – багато це чи мало? І багато, і мало.

    Моє життя пройшло на тлі не дуже спокійних історичних подій.

    Народився я 15 квітня 1961 року в Одесі.

    У цей час у світі: Гагарін у космосі, операція у затоці Качінос, мітинги «Руки геть від Куби». До трьох років жив у країні, якою командував Микита Хрущов. Я його, звичайно, не пам'ятаю, але старші розповідали: черевик в ООН, кукурудза та висловлювання на кшталт «Нинішнє покоління радянських людей житиме при комунізмі» або обіцянка у 1980 році «показати останнього попа по телевізору». До речі, телевізор у квартирі був дивиною. Сусіди ходили у гості «на телевізор»!

    Пам'ятаю себе років із двох. Пам'ятаю мало – грубку, яку треба топити дровами та вугіллям, комунальну квартиру, керогази та примуси, на яких готували їжу.

Почти шестьдесят один, или Галопом по собственной биографии...

ХХІ век. Заметки во время войны

                                                                                                              Фото Инны Ищук

 

    Да, почти столько мне лет. Если точней, то до этой даты мне полтора месяца. Шестьдесят один - много это или мало? И много, и мало.

    Моя жизнь прошла на фоне не очень спокойных исторических событий.

    Родился я 15 апреля 1961 года в Одессе.

    В это время в мире: Гагарин в космосе, операция в заливе Качинос, митинги "Руки прочь от Кубы". До трех лет жил в стране, которой командовал Никита Хрущев. Я его, конечно, не помню, но старшие рассказывали: башмак в ООН, кукуруза и высказывания типа "Нынешнее поколение советских людей будет жить при коммунизме" или обещание в 1980 году "показать последнего попа по телевизору". Кстати телевизор в квартире был диковинкой. Соседи ходили в гости “на телевизор”! 

Одеський характер

 

ХХІ століття. Нотатки під час війни

Фото з відкритих джерел

   

    Ніколи не думав, що колись доведеться писати нотатки під час війни.

    Але ні – довелося. Почалося це близько 5 ранку 24 лютого. Я прокинувся від того, що тремтять шибки у вікнах. Вибуху не було чути. То був постріл українських ППО. А потім ще й ще. У напівсонному мозку промайнуло: «Війна».

Одесский характер

  ХХI век. Заметки во время войны

 Фото из открытых источников

 

    Никогда не думал, что когда-нибудь придется писать заметки во время войны.

    Но нет — пришлось. Началось около 5 утра 24 февраля. Я проснулся от того, что дрожат стекла в окнах. Взрыва не было слышно. Это был выстрел украинских ПВО. А потом еще и еще. В полусонном мозгу пронеслось: «Война».