Я залишаюсь

понедельник, 14 марта 2022 г.

Я залишаюсь

ХХІ століття. Нотатки під час війни

Фото з відкритих джерел

Дні війни спресовуються в один кошмарний день.

Цього разу повітряна тривога побила всі рекорди: три з половиною години довелося просидіти у сховище. Бог зна, які думки та спогади спадать на думку в ці моменти. Адже ти сидиш і чекаєш на удар з будь-якого боку. А мозок захищається... спогадами... як мені здається.

Згадала моя бабуся, яка виховала мене. Етнічна болгарка, яка виховувалась у єврейській сім'ї, та записана у паспорті росіянкою. Пережила і облогу Одеси 1941 року, і окупацію, і ще багато чого. При цьому встигла виховати троє дітей. І мене – її онука.

Вона любила розповідати мені про своє життя. Може, якби не її розповіді, я навряд чи почав би писати книжки.

Її розповіді часто не стикувалися з тим, що було написано в "історичних" книгах про Одесу військових років.

Ось одна із них.

...1944 рік. Весна. Німецькі війська відступають. Ось-ось до Одеси має увійти Червона Армія. Німці видали наказ: громадянам забороняється зачиняти двері своїх квартир. Багато одеситів пішли з міста "ховатися в каменоломнях" (саме так називали одеські катакомби місцеві жителі). Ходили чутки, що фашисти знищуватимуть мешканців міста.

- Щаз она войдет! – відповіла бабуся на наказ окупаційної влади міста.

І роздобула каністру бензину. Коробок сірників поклала на каністру. Саму каністру поставила біля вхідних дверей. Запальничку засунула до кишені.

І твердо вирішила... Як казала вона сама:

- Прийдуть вбивати, доки двері ламатимуть, спалю себе та дітей разом із цими паскудами.

Не прийшли.

Для чого це я? Мені 60+ зі шлейфом “захворювань, що відповідають віку”. Але… я залишаюся у місті.

Просто я залишаюся у місті.

Олексій Надемлінський

дитячий письменник