Елеватор моєї мрії (оповідання про дітей, але для дорослих)

пятница, 11 октября 2024 г.

Елеватор моєї мрії (оповідання про дітей, але для дорослих)

Це спогад про дитинство в СРСР. Бутта-версія, як сказали б програмісти. Ставтеся до нього не дуже суворо... з точки зору літературної цінності. Але поставтеся серйозно з точки зору історичної достовірності.

Елеватор моєї мрії

(оповідання про дітей, але для дорослих)

(с) Олексій Надемлінський

an61@ukr.net

Хто-небудь із вас у дитинстві мріяв про елеватор? Ні? А я мріяв. Так, про той самий елеватор, який для зберігання зерна.

І Вітька-Масик теж мріяв про нього.

Не вірите? Зараз розповім. І це чиста правда.

Йшов 1969 рік. Цей рік йшов собі, як має бути, згідно із законами літочислення. А мені йшов дев'ятий рік, а моєму дворовому другові Вітьці-Масику мало ось-ось виповнитися вісім.

- У суботу підемо в магазин іграшок. Купувати подарунок Віті. У неділю тебе запросили до нього на день народження, - сказала мені мама.
... Похід у магазин іграшок на той час - подія для хлопчиська. Це якесь диво... подорож у чарівну країну... туди, де чим далі, тим страшніше.

   Елеватор одразу привернув увагу: здоровенних розмірів, бляшаний, пофарбований у отруйно-зелений колір армійської вантажівки. Конструкція його була якогось загадкового футуристичного вигляду: якісь крани, бочки та інші ємності... Одним словом, як сказав би мій дядько-фронтовик: «Страшніше німецької війни».

   Але маму цікавили м'які іграшки, і вона одразу звернулась до продавчині:

   - Покажіть мені, будь ласка, цього зайця!

   - Це не заєць, а тигреня.

   - А чому воно тоді таке косе?

   У відповідь продавчиня тільки знизала плечима.

   Але мама не вгамовувалася:

   - Покажіть, мені тоді цю зебру.

   Зебра була нічого собі. Але, глянувши на живіт іграшки, мама з кам'яним обличчям швидко повернула її. Я вже вмів досить побіжно читати і тому побачив на череві зебри слова: «Ішак-матрос».

   Мама рішуче попрямувала до виходу.

- Ма, - покликав я і поглядом показав на елеватор.

- Хоч ти не знущайся! - мама чомусь розсердилася.

Ми мовчки пройшли два квартали. Про що думала мама - не знаю, а я думав, як же грати з цим самим елеватором?

Ми зупинилися біля книжкового магазину. На вітринному склі було написано: «Книга - найкращий подарунок!»

Ми увійшли до нього. Але нічого цікавого там не знайшли. Усе було там дуже нудно.

Коли ми покинули цей найнудніший магазин на світі, мама запропонувала мені:

- А давай, подаруємо Віті «Чарівник Смарагдового міста».

Цю книжку мама принесла мені нещодавно. Вже не знаю, де вона її взяла. Ми встигли прочитати її всього лише один раз. Книжку мені було шкода віддавати, але... Вітька-Масик мені був дорожчим. Я кивнув, сумно, але кивнув.

   А елеватор не йшов у мене з голови. Як і питання: як із ним грати?

   ... Я по секрету розповів Вітьці про елеватор. Він теж не зміг придумати, як грати з тим елеватором.

   Минуло багато років. Більше п'ятдесяти, якщо бути точним.

   Випадково я зустрів Вітьку-Масика. Він уже став театральним режисером. Я - журналістом і автором кількох книжок. Ніхто вже, зрозуміло, не називає його Вітьком-Масиком, а мене не звуть... утім, це вже не важливо...

   Ми впізнали одне одного, говорили довго, дедалі частіше кажучи фразу «а пам'ятаєш...»

   А під кінець, Віктор сказав:

   - А знаєш, я поставив «Чарівника країни Оз». Щоправда, нам усе дитинство навіювали, що це «Чарівник Смарагдового міста». І написав його насправді не Волков, а Френк Баум. Добре ще, що хоч до середини життя дізналися правду.

   - А я так і не придумав, як же грати з тим чортовим елеватором.